Текст: Микола Махній, http://www.facebook.com/profile.php?id=100001332037986
Гомосексуальність
у пост-радянському просторі (як в Україні, так і в решті країн) у перебігу
інституалізації перебуває на перетині цілого оберемку різнопорядкових
дискурсів. На думку дослідниці лесбіґейської проблематики, історика Марії
Маєрчик [1], те, що на Заході тривало впродовж тридцяти-сорока років, у пострадянских
країнах, з огляду на специфіку соціополітичних процесів, відбувається чи не
вдвічі швидше, породжуючи нові локальні соціокультурні явища і тренди.
Приміром,
коли на Заході в 70-ті роки постав організованих рух за права ґеїв, він
вилонився із субкультурних осередків численних та популярних у великих містах
лесбіґей-барів і клубів. Цей зв’язок правозахисного руху із клубною культурою
добре видно на прикладі “стоунвольського опору”. 1969 року відвідувачі ґей-клубу “Stonewall Inn” у Нью-Йорку кілька днів
чинили спротив поліції, що намагалася влаштувати черговий рейд у клубі.
Ця подія в
нью-йоркському ґей-клубі стала точкою відліку сучасного світового руху за права
ґеїв. У відкритих протистояннях за здобуття таких самих прав, що їх мають
гетеросексуальні люди, і постала сучасна ґей- та лесбі-ідентичність західного
штибу. В Україні ж і після скасування 1991 року кримінального переслідування за
гомосексуальність ґей-клубів звісно не було, а лесбіґей-споживаня ще тривалий
час існувало в зародковому стані. Економічна скрута 90-х тільки ускладнювала і сповільнювала розвиток цього
сеґменту ринку. Водночас виникали перші ґейські правозахисні організації, які
інколи маскувались під офіційно схвалювану антиСНІДівську політику, а інколи
прямо декларували мету діяльності захист прав і боротьбу з дискримінацією.
Отже, і клубна культура, і правозахисні рухи поставали і формувалися (і
розвиваються далі) в Україні хронологічно майже водночас, паралельно, а тому
для загалу ґеї, а надто лесбійки в нашій країні “появилися” зненацька, масово і
майже з нізвідки. Оця раптовість “появи” (а насправді – прояви),
як зазначає М. Маєрчик, можливо, і пояснює нинішній
масовий невідрефлексований страх перед фантомом “пропаганди гомосексуальности”. Насправді за пропаганду часто видається оформлення (хоч і ще дуже
вузької) зони видимості, долання шор, леґітимацію теми для публічних
обговорень, комерціалізацію ґей-культури тощо.
М. Маєрчик,
аналізуючи специфіку сучасної української ґей-культури, відзначає, що нині в гомосексуальному середовищі намітилося
певне протистояння стосовно переходу у видимий, публічний простір, що мало би
статися завдяки “камінаутам”, відмові від “життя в комірці”, леґалізації
одностатевих партнерств, – себто невилучним складникам гомосекуального стилю
життя на Заході. Ті мешканці “плешок”, котрі дорослішали ще за Радянського
Союзу, і молодші, хто успадкували цей конструкт гомосексуальності, часто не
згідні з сучасними пропонованими ідеями відкритості. Вони вбачають найвищий
сенс у закритому, потаємному існуванні, не розуміють потреби лібералізації і
надають перевагу тим моделям надприхованої взаємодії та низької лексики, що їх
успадкували за обставин криміналізованої гомосексуальності.
Масивний
сучасний зсув від стилістики “плешкового” алкоголізму і хабалу в бік ґлянсової
тренованої маскулінности і метросексуальности ілюструє як ідеологічні зміни в
ґей-просторі пострадянських країн (встановлення релевантної ідентичности є
політичною метою руху ґеїв, оскільки сприяє ефективному входженню гомосексуалів
у соціум), так і зміну способів споживання, комерціалізацію гей-культури, появу
її сеґменту в глобальному культурному супермаркеті, аж до радикальної заангажованості
гомосексуальних образів ґлем-капіталізмом.
Сучасний
лесбійський рух за соціальні права і свободи деякий час розвивався в фарватері
ґей-організацій, де жіночі питання артикулювалися тією мірою, якою вони
збігалися з задачами ґей-руху. Автономний лесбійський рух почав інституалізуватися
на початку 2000-х років. Упродовж цього часу в Україні викшталтувалася і
лесбійська субкультура. Панівним і модним стилем у ній є молодіжний стиль дайк –
із короткими стрижками, хлопчакуватими поставами, ретельно зістриженими
нігтями, пірсинґом, у джинсах і сорочках чи майках. Чітким зголошенням про
гомосексуальність може бути прикраса, малюнок або тату у вигляді лабрису,
каблучка на великому пальці чи мізинці, елемент одягу в кольорах веселки. Стиль
дайк можна також розглядати як антитезу домінантній у пострадянському просторі
гіперфемінній ґламурній і об’єктивізованій жіночності (поява якої є відповіддю
шлюбного ринку на формування нового класу багатих чоловіків “нових українців”).
Дайки категорично відмовляються від одягу з “рюшами”, стразами, підборами тощо,
протиставляючи свою “справжність” “удаваній”, “імітаторній”, містифікованій”
фемінності ґламурних дівчаток, яких стереотипно вважають недалекими.
Результати
опитування, проведеного Інститутом прикладних міжнародних гуманітарних
досліджень за сприяння Міжнародного Центру Толерантності в 2006 році,
засвідчили, що найменш терпимо населення України ставиться до представників
неєвропейської національності, сексуальних меншин та носіїв ВІЛ/СНІДу.
Респондентам пропонувалося оцінити готовність бачити серед членів своєї родини
представників різних соціальних груп за семибальною шкалою, де 1 – найвища
ступінь сприйняття, а 7 – повне відчужування. Найвищий бал відчуження опитувані
надали носіям ВІЛ/СНІДу (6,45), представникам сексуальних меншин (6,3) та
неєвропейській расі (4,47). Результати соцопитування промовисті, але не безнадійні.
Адже нетолерантність розмаїта: від тихої апатії до агресивної ворожості. У випадку
з геями та лесбійками випадків відкритої агресії дедалі меншає. Гетеросексуальна
більшість давно вже фактично погодилася на мирне сусідство з гомосексуальною й
бісексуальною меншостями, однак для нашого часу характерна приблизно така думка
обивателя: “Хай це побутує аби де, аби не в моїй сім’ї”.
Поява цих
нових форм активности, через які ґеї та їхні соціальні вимоги вперше ставали
видимими, підірвала популярність і пишноту значно менш помітного, прихованого
та марґінального ще радянських часів соціокультуного феномену – “плешок”.
Плешка була місцем, де чоловіки, не витрачаючи сил і часу на ритуали залицяння,
будучи вільними від матримоніяльних обов’язків і відчування стигми, могли
зреалізовувати свої гомоеротичні потяги.
Якщо
чоловіча гомосексуальна культура має “плешкову” передісторію, то гомосексуальність
жіноча жодної історії в Україні не має. Антигомосексуальна кримінальна стаття
на жінок не поширювалася, однак жіночі гомосексуальні стосунки залишалася
невидимими в радянський час, схованими у звичному для жінок приватному
домашньому просторі, – там, де жінки зустрічалися, а іноді складалися бувало і
парадоксальним чином не усвідомлювані самими учасницями гомосексуальні сім’ї.
Частина
жіночої “тусовки” бунтує також і проти стереотипізації гомосексуальності,
представляючи своїми стилями весь можливий спектр ґендерних жіночих презентацій
— від крайньої фемінності (такий стиль має назви “фем” або “клава” та
часто-густо стає об’єктом кпинів), через побутові неокреслені чи типово молодіжні
стилі до жіночої маскулінности (“бучі”, яких феміністично налаштовані лесбійки
можуть осуджувати за потурання маскулінності).
Одним із
парадоксальних явищ сучасної інституалізації лесбіґей-культури є вельми есенціалізована
інтерпретація гомосексуальності майже всіма, зокрема й ідеологічно вишколеними
представницями і представниками руху за права лесбійок та ґеїв.
Гомосексуальність у цих випадках, прагнучи визнання своєї леґітимности, оперує
тим самим вокабуляром “природности”, апелює до тих самих медичних доказів
“вродженості”, якими її позбавляли прав на існування наприкінці XIX - на
початку XX століття.
Майже
повсякчасні зміни в лексиці гомосексуальності відбивають динамічність процесів
усередині ЛҐБТ-спільноти (абревіатура: лесбійки, геї, бісексуали, трансгендерні
особи). Наприклад, уже кілька років існує тенденція на вилучення з обігу в
українській мові терміну “гомосексуалізм” як медичного і девіантивного.
Пропонують замінити його на м’якший і прийнятніший гомосексуальність. На Заході
воліють зовсім уникати слова homosexuality, бо гомосексуальна ідентичність є,
певною мірою, наслідком гомофобного поневолення. Послаблення гомофобії у
західних суспільствах потроху позбавляє цю риторику актуальності.
Самоназви
ґей і лесбійка виникли й утвердилися в контексті ґей-лібераціоністського руху.
Проте реалії України, хоча тут запроваджені й розвиваються західні конструкти
гомосексуальності, надають цим ідентичностям місцевих особливостей, а назвам –
локальних конотацій. Гомосексуальні чоловіки легко перейняли західну самоназву,
поняття “ґей” майже цілком витіснило давніше “гомосексуаліст”. Однак дослідники
завважують, що самоназва ґей у вітчизняних обставинах утратила свій соціополітичний
зміст і не свідчить уже про активну громадянську позицію її носіїв.
Все
навпаки в жіночій гомосексуальній культурі. Тут поняття “лесбійка” менш популярне
можливо тому, що це слово було адаптовано в українській мові значно раніше, ніж
“ґей”, у всякому разі вже в перші роки ХХ століття етнолог Зенон Кузеля пояснює
одностатеві жіночі стосунки як “лесбійську любов”.
За останнє
століття внутрішньомовні негативні конотати слова приросли намертво, чого не
було з новим для української словом ґей, негативні смисли якого автоматично
відщепилися при переході слова з англійської в українську мову (хоч ґеям
англомовних країн доводилося проходити “чистилище” ідеологічної нормалізації
цієї самоназви). Навіть клінічне слово “гомосексуалістка” легко поступилося не
менш нищівному “лесбіянка”. Можливо тому процес прийняття і перекшталтування
конотатів цієї самоназви тривкий і проблематичний. Сьогодні прийняття назви
лесбійка вимагає більшого виклику і хоробрости. А тому лише певний прошарок
найзаповзятіших і найсміливіших використовують його як самоназву, яка позначає
переважно більш чи менш соціально активних дівчат та жінок, які власними досвідами
прагнуть формувати нормалізований і позитивний імідж як згаданій ідентичності,
так і слову, що її означує.
Ще не до
кінця усталився процес оформлення самоназв, коли на кін в Україні виходять
постмодерні нон-ідентичности квір, що теж є феноменом західним. Квір, як і
слово ґей, переходить в українську мову, очистившись від маргіналізуючих
конотатів, і усталюється в українській мові, наперший погляд, як синонім гомосексуальності.
Але це не зовсім так.
Поява
нового терміну “квір” і його адептів зчинило занепокоєння і хвилі гострих
суперечок у віртуальному ЛҐБТ-просторі України. ЛҐБТ-спільнота відмовилася
приймати квірів, для яких навіть букви в загалновизнаній абревіатурі у нас не зарезервовано.
Ще нечисленні адепти квір-ідентичності або асоціюються ґеям і лесбійками з
фріками (епатажними персонажами, відомими нам пережвано з картинок західних
карнавальних гей-парадів), або запідозрюються в пустопорожності (мовляв, це
тільки мода на нове словечко і не більше) чи аполітичності (мовляв, квіри
прикривають яскравою назвою свою політичну незрілість, бо політично
викшталтувані ідентичності мають назви ґей та лесбі) і, за іронією долі,
осуджуюються за надмірну “американізованість” (мовляв, нащо нам чуже “квір”,
якщо є свої знайомі слова) і за “недочасність появи” (мовляв, у нас ще не
здобуто первинних прав, і нехай пост-ідентичності заждуть своєї черги). Вердиктом
тривалих дебатів навколо теми квіру стало однозначне: “ЛҐБТ окремо, квір
окремо”.
Слово
квір, втім, не має ані чітких дефініцій, ані навіть розмитих, бо в сам концепт
закладена іманентна несхильність до дифінійованісти. Квір-теорія – академічна
дисципліна, що сформувалася на Заході з прикінця 90-их переважно на основі
праць таких авторів як Мішель Фуко, Джудіт Батлер, Ів Косовскі Седжвік, Девід
Гелперін і Джудіт Галберстам – також демонструє несхильність до чітких рамок та
визначеностей. Квір-теоретики (і люди) роблять наголос не стільки на практиках
подібності (як формування сексуальностей за статтю сексуального партнера),
скільки розбіжності (специфіка досвідів, практик, схильностей). А відтак
ставиться під сумнів продуктивність ефемерної категорії “ідентичність”, вслід
за цим реконфігуровуються і базовані на ній солідарності, адже розбіжності всередині
кожної спільноти можуть бути значимішими, ніж подібності. Квіри пропонують нові
пластичніші та значно менш чітко визначені моделі для отожнень негетеронормативности,
визнають ідею пластичної сексуальності.
Тим часом
на заході зміни зачепили і класичну абревіатуру ЛҐБТ. Інколи до цього дружного
квартету таки додається К, інколи К у квадраті, що означує queer, а також
questionable, тобто нез’ясовані, що беруть під сумнів самі себе. Може додаватися
також літера І, що означає інтерсексуалів, – людей, котрі відчувають себе
відразу в двох ґендерах, або А – асексуали, які не почувають сексуального нурту
і протистоять спробам бачити в цьому медичну проблему.
У межах
освітньої та превентивної кампанії щодо ВІЛ/СНІДу в Україні було адаптовано й
інші нові назви – абревіатури ЧСЧ та ЖСЖ позначають “чоловіків, які мають секс
із чоловіками” та “жінок, які мають секс із жінками”. В цьому випадку завдання
полягає в тому, щоби виокремити віртуальну, умовну групу за формальною ознакою
статевого партнера, безвідносно до ідентифікації її учасників. Хоча, у ґрунті
речі, стать сексуального партнера має істотно менше значення, аніж сексуальна
практика. У соціології сексуальності вже давно йдеться про те, що саме
сексуальні практики, а не стать партнера, мали би правити за набагато надійнішу
підставу для класифікацій та аналітичних вправ.
Дослідження
ЧСЧ і ЖСЖ проілюстрували, що межі спільноти людей, які практикують сексуальні
стосунки з особами тієї самої статі, не збігаються з межами спільноти тих, хто
ідентифікує себе як ґей і лесбійка. Своєю чергою, межі ідентичностей ґеїв та лесбійок,
не цілком збігаються з межами лесбіґей-субкультури. Поза межами субкультур та
ідентичностей існує сила-силенна “звичайних людей”, сімейних чи самотніх, але
однаково невидимих для суспільства та науковців.
Соціологічне
опитування населення України, проведене у 2002 році інформаційним і
правозахисним центром “Наш світ”, засвідчило, що лише 42 % українців визнають
за гомосексуалами рівні з іншими права.
Моніторинг
дотримання прав представників ЛГБТ-спільноти [2], здійснений у 2005 році за
підтримки Європейської Комісії, зафіксував типові приклади дискримінації на
основі сексуальної орієнтації в українському соціумі: порушення прав під час
працевлаштування, звільнення з роботи чи просування по службі (37,7%);
можливість отримання медичної допомоги (30,2 %); право на соціальні та адміністративні
послуги (23-26 %); захист своїх прав через правоохоронні органи (14,4 %); право
на освіту (11,7 %); отримання побутових послуг (10,3 %). Основна маса опитаних
(70,1 %) ідентифікували себе в якості гомосексуалів. Бісексуально орієнтованими
визнали себе 28,2 % респондентів. Лише декілька респондентів указали на
свою транссексуальність.
Загалом на
сексуальну орієнтацію, як потенційну основу для дискримінації, вказали 14,4 %
опитаних громадян України. Важливо, що національність та релігійні переконання
майже не відзначалися респондентами, як можливе підґрунтя для утисків.
Більшість опитаних вважають, що задля переборення дискримінаційних явищ у
суспільстві потрібні спеціальні заходи і, перш за все, такі як удосконалення діючого
та прийняття нового законодавства, поліпшення обізнаності громадян у сфері
захисту особистих прав. Майже чверть опитаних вважає за необхідне загальне
підвищення рівня толерантності у суспільстві, а спеціальне навчання для
державних службовців вважає за необхідне кожен п’ятий із числа опитаних.
Дискримінація
за ознакою сексуальної орієнтації, на відміну, скажімо, від расової
дискримінації, має ту особливість, що вона безпосередньо залежить від відкритості
людини: наскільки вона не приховує від оточуючих свої еротичні уподобання. На
питання “Хто знає про те, яка у Вас сексуальна орієнтація?” 38,2 %
українців з “нетрадиційною сексуальністю” відповіли, що про це знає небагато
друзів бі- чи гомосексуальної орієнтації, ще 27,8 % вказали, що знають лише
родичі й близькі друзі. При цьому випадків, коли респонденти приховують свою
орієнтацію взагалі від усіх, менше за 4 %. З іншого боку, випадків, коли про
орієнтацію респондента відомо широкому колу людей, 28,8 %. Як з’ясувалося в
результаті дослідження, найбільша кількість випадків упередженого або
брутального ставлення до осіб нетипової сексуальної орієнтації, про які
заявляли респонденти, відбувається на рівні міжособистісних взаємин. Так, 21,7
% усіх опитаних відзначили, що існує упереджене ставлення до них з боку близьких
родичів, членів родини. 13,8 % відчувають упередженість з боку сусідів, а
19,4 % респондентів згадали відчуження друзів теперішніх чи бувших.
Цікавим з цього приводу виглядає той факт, що із відповідей респондентів
витікає, що й сторонні особи на вулиці також частенько (20,1%) проявляють
брутальність щодо секс-меншин. Вочевидь, це пов’язано з тим, що представники
специфічної групи дослідження більш схильні демонструвати свою орієнтацію перед
незнайомцями, аніж перед тими ж сусідами.
Дослідження
стану одностатевого партнерства в Україні, яке проводилося у 2009 році правозахисним
центром “Наш світ” [3] серед ЧСС (чоловіків, які мають секс з чоловіками) та ЖСЖ
(жінок, які мають секс з жінками) зафіксувало наступне:
∙ Тільки
25% підтвердили, що вони не приховують своєї сексуальної орієнтації. У містах
із населенням менш, ніж 500 тис., респонденти більш схильні приховувати свою
сексуальну орієнтацію, в той час, як у великих містах респонденти більш відкриті;
∙ 59% мали
постійного партнера, ця частка є більшою у великих містах та меншою у невеликих
населених пунктах. Причини відсутності постійного партнера частіше полягають у
труднощах його пошуку, ніж у бажанні залишатися одинаком. 69% ЧСЧ вважають ідеальними
стосунки з постійними партнерами своєї статі, 21% хотіли б мати постійного партнера,
але також і сексуальні стосунки із іншими людьми. Бісексуали та ті, хто був чи
є одружений, менш схильні до моногамії та рідш висловлюють готовність до
закріплення стосунків із партнером, на відміну від тих, хто ніколи не був одружений;
∙ ЧСЧ, які
мають постійного сексуального партнера, воліють зустрічатися час від часу, ніж
жити разом (58% порівняно із 42%). Знову ж таки респонденти з великих міст є
більш відкритими та частіше живуть разом (57% у містах-мільйонниках порівняно
із 40% в інших населених пунктах);
∙ 76%
сказали, що їхні найдовші гомосексуальні стосунки тривали від 1 до 5 років, ще 22%
– від 5 до 10 років. ЧСЧ досить активно змінюють партнерів: 55% з них засвідчили,
що мали більше 5 партнерів, із якими у них були соціальні та сексуальні
контакти (не випадкові партнери);
∙ Щодо
фінансових питань то 28% ЧСЧ не мають спільного бюджету у парі; 35% мають
спільний бюджет і у 31% випадків один з партнерів фінансово підтримує іншого;
∙ 56%
хотіли б мати дітей, ще 15% вже мають дітей. Щодо виховання дітей у гомосексуальних
парах, то 60% опитаних ЧСЧ вважають, що дітей можна добре виховати у такій
парі, але 45% бояться, що такі діти будуть почуватися некомфортно серед інших
людей через свою сім’ю;
∙ 54%
опитаних ЧСЧ оцінили своє особисте життя як “ідеальне” та “добре”. Наявність
сексуального партнера та проживання разом із партнером, високий рівень доходу
та проживання у великих містах сприяють задоволеності життям;
∙ Щодо
бажаних змін в українському суспільстві: 47% хотіли б мати дозвіл на укладання
одностатевих шлюбів, ще 38% хотіли б мати альтернативний тип офіційної
реєстрації для гомосексуальних пар;
∙ Щодо
проблем, які трапляються через сексуальну орієнтацію, то 33% зазначили, що в
них не було жодних проблем. 55% стикнулися із нерозумінням з боку родичів. Інші
проблеми: неможливість брати позику або розділити права власності із партнером
(17%), неможливість законним шляхом вирішити питання власності після припинення
стосунків (11%), неможливість відмовитися давати свідчення проти партнера
(10%), неможливість наслідувати власність після смерті партнера (10%) тощо;
∙ Щодо
шляхів покращення становища гомосексуальних пар в Україні, більше ніж 40%
вважають, що це насамперед мають бути просвітницькі кампанії у суспільстві та
сприятлива державна політика. Лише 17% респондентів відзначили, що геям та лесбійкам
самим потрібно бути відкритішими для досягнення суспільної толерантності.
У 2011
році були опубліковані результати третього інтегрованого біоповедінкового
дослідження серед ЧСЧ, проведеного Центром соціальних експертиз Інституту
соціології НАН України на замовлення Фонду “Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в
Україні” [4]. Дослідження проводилось у 14
містах України: Дніпропетровську, Донецьку, Івано-Франківську, Києві, Луганську,
Львові, Миколаєві, Одесі, Полтаві, Сімферополі, Ужгороді, Харкові, Херсоні,
Черкасах. До участі у ньому залучалися чоловіки, які відповідали таким критеріям:
∙ мали на
момент залучення їх до дослідження 14 повних років;
∙ мали
принаймні один оральний чи анальний сексуальний контакт із чоловіком впродовж
12 місяців, що передували дню опитування;
∙ проживають,
працюють або навчаються в місті, де відбувається дослідження;
∙ дали
інформовану згоду на участь у дослідженні.
Основні
результати дослідження дали можливість уточнили загальний портрет даної
категорії чоловіків за наступними параметрами:
Освіта
∙ Серед
респондентів переважають особи з вищою чи незакінченою вищою освітою (35% і 21%
відповідно), і ця частка є вищою, ніж серед населення загалом, у тому числі
чоловічого населення. Найбільша частка освічених ЧСЧ –
у столиці: 45% серед опитаних у Києві мають вищу освіту.
Сімейний
та шлюбний стан
∙ Переважна
більшість опитаних не мешкає зі своїми сексуальними партнерами: так, 40%
респондентів проживають разом із батьками чи родичами, 34% –
живуть окремо. З партнером-чоловіком проживає кожен п’ятий респондент –
20%; із партнеркою-жінкою спільно живе 6% опитаних ЧСЧ.
∙ 79%
респондентів ніколи не перебували в гетеросексуальному шлюбі; на час опитування
лише 7% ЧСЧ були одруженими.
Сексуальна
ідентичність
і
сексуальна орієнтація
∙ Понад дві
третини респондентів ідентифікують себе як геї/гомосексуали (70%), трохи менше
третини (29%) –
як бісексуали. Є міста, в яких частка бісексуалів (за секс-ідентичністю) сягає
40–45% (Донецьк, Луганськ, Одеса). 0,1&% респондентів визначили себе як
транссексуали.
∙ Більшість
опитаних (63%) зазначили, що в сексуальному плані їх приваблюють винятково чоловіки.
Цей показник, при зіставленні з цифрами щодо сексуальної ідентичності (див.
попередній пункт), підтверджує існування розходжень між сексуальною
ідентичністю і сексуальною орієнтацією.
∙ Десята частина
респондентів, що ідентифікують себе як геї/гомосексуали, перебувала на момент
опитування в зареєстрованому гетеросексуальному шлюбі.
Сексуальні
контакти з жінками
∙ Сексуальні
контакти з жінками досить поширені серед ЧСЧ. Так, 58% респондентів повідомили,
що протягом життя мали сексуальні контакти з жінками, а 33% –
що такі контакти мали місце протягом останніх шести місяців. Ця статистика
підтверджує епідеміологічну тезу про те, що жінки є групою-містком для виходу
ВІЛ-інфекції за межі групи ЧСЧ до загального населення.
∙ Значна частка
бісексуалів (як за секс-ідентичністю, так і за сексуальною поведінкою) серед
ЧСЧ потребує врахування при розробці профілактичних програм (наприклад,
необхідно подавати для ЧСЧ інформацію про правила безпечного сексу при
гетеросексуальних контактах).
∙ Сексуальна
ідентичність не завжди корелюється з реальними сексуальними практиками: так,
20% тих, хто визнав себе геєм/гомосексуалом, мав протягом життя секс із жінкою.
Серед тих, хто вважає себе бісексуалом, секс із жінкою протягом життя мали
тільки 65%.
Вік
першого одностатевого контакту
∙ Середній вік
першого сексуального контакту з чоловіком становив для респондентів у цілому
близько 18 років. При цьому кожен другий респондент мав сексуальний контакт з
чоловіком до досягнення вісімнадцятиріччя, а 42% –
до досягнення “віку згоди” (16‑ти років). При цьому питання про вік першого статевого
партнера респондентів залишається відкритим, оскільки ці дані не збиралися в
рамках дослідження.
∙ Має місце
тенденція до зниження віку першого сексуального контакту з чоловіком: якщо в
групі респондентів від 25 років середній вік першого одностатевого контакту
становить 19 років, то в групі до 25 років – 16 років.
∙ Чим нижчим був
вік першого одностатевого сексу, тим рідше при цьому контакті використовувався
презерватив (напр., лише 29% тих, хто мав перший одностатевий секс у віці до 15
років, використовували при цьому презерватив).
Різновиди
сексуальних контактів
∙ Значна частина
опитаних (39%) протягом останніх шести місяців практикували з чоловіками всі
три різновиди сексуальних контактів, які конкретизувалися в дослідженні, –
анальні в активній ролі, анальні в пасивній ролі та оральні.
Сексуальні
ролі
∙ 69% опитаних
протягом останніх шести місяців виступали при анальному сексі в активній ролі,
65% – у пасивній. Майже половина (42%) респондентів протягом останніх шести
місяців виступали як універсали, тобто виконували як активну, так і пасивну
роль в анальних контактах.
Кількість
партнерів
∙ Тільки третина
респондентів (34%) повідомила, що протягом останнього місяця в них був лише
один сексуальний партнер. У кожного п’ятого респондента (22%) їх було двоє, у
17% – троє, в 11% – четверо.
∙ З числа тих,
хто протягом останнього місяця мав анальні сексуальні контакти з випадковими
партнерами, тільки у 35% такий випадковий партнер був тільки один. У 28% було
два випадкових партнери, у 16% – три, у 21% – більше трьох.
Комерційний
секс
∙ 7%
респондентів повідомили, що протягом останнього місяця мали анальні контакти з
комерційними партнерами, які їм платили за секс. При цьому респонденти цієї
групи статистично частіше використовували презерватив при останньому анальному
контакті з чоловіком.
Використані джерела
[1] Маєрчик М. Вторгнення гомосексуальності//http://donbas-socproject.blogspot.com/2009/10/blog-post_06.html
[2] Дискриминация по признаку любви/А. Грибанов, З. Кись, А. Маймулахин. – К., 2005.
[3] Маймулахин А.Ю., Касянчук М.Г., Лещинский Е.Б. Однополое партнерство в Украине: Отчет о проведенном исследовании. - К., 2009.
[4] Андрєєва Т.І., Большов Є.С. Касянчук М.Г., Трофименко О.В., Шеремет С.П. Моніторинг поведінки та поширеності ВІЛ-інфекціїї серед чоловіків, які практикують секс із чоловіками: Аналітичний звіт за результатами дослідження 2009 року. - К., 2011//http://www.aidsalliance.org.ua/ru/library/our/monitoring_reports/pdf/zvit_msm09.pdf
Комментариев нет:
Отправить комментарий