Інерція гомофобії?

Автор: Вікторія Наріжна

6 червня Комітет з питань свободи слова та інформації таки підтримав законопроект, що має на меті заборонити «пропаганду гомосексуалізму». Облишимо подиву гідний абсурд, що міститься в цій фразі: в Україні можливо ще й не таке. Подумаймо натомість про те, що викликало цей законопроект до життя. 

Ні для кого не секрет, що закони в українському парламенті приймаються з двома базовими цілями: заради чергових вигод для владної верхівки та заради загравання з електоратом. При наближенні виборів – як-от зараз – останній мотив починає переважати над першим. Саме тому в мене немає жодних сумнівів, що Вадим Колесніченко, ініціатор нашумілого закону «Про основи державної мовної політики», і цей законопроект вніс на розгляд не без огляду на майбутнє волевиявлення народу. 

Чи справді спроможна схилити народні серця до Партії регіонів боротьба із «пропагандою гомосексуалізму»? На жаль, думаю, що так. По-перше, в назві законопроекту фігурує «червона ганчірка» сучасності: діти. «Проект Закону про заборону спрямованої на дітей пропаганди гомосексуалізму», як недвозначно випливає з назви, покликаний боротися проти «пропаганди гомосексуалізму» саме серед дітей, а точніше кажучи, неповнолітніх. Навіть якщо не зосереджуватися на тому, що він накладає заборони і на ті інформаційні сфери, які аж ніяк не є розрахованими на дітей, сам по собі такий «захист» матиме тривожні наслідки, але рядовому громадянину це не очевидно. Пересічний українець навряд чи знає про те, що гомосексуальні підлітки в десять разів частіше за своїх гетеросексуальних однолітків здійснюють спробу самогубства, бо відчувають себе зайвими, занадто не схожими на інших і тому загроженими. Навряд чи пересічний українець взагалі спроможний уявити собі підлітка як гомосексуала, якого пропонований законопроект заганяє в інформаційний вакуум, в буквальному сенсі небезпечний для життя. Пересічний українець, як правило, в ролі гомосексуала може уявити тільки засмаглого мужика в стрінгах та рожевому боа, який витанцьовує на платформі посеред якогось європейського гей-параду. 

По-друге, пересічний українець справді вірить у небезпеку «пропаганди гомосексуалізму», вірить, що гомосексуальність – це предмет свідомого вибору, результат сексуальної розбещеності, пересичення «нормальним» сексом чи зваблення в юному віці похітливим бородатим дядьком. Дуже добре говорить про стереотипи у сприйнятті гомосексуальності назва громадської організації «Любов проти гомосексуалізму». В ній міститься есенція провідного гомофобного міфу українського суспільства: любов у гомосексуальних стосунках неможлива, а права гомосексуалів зводяться до права злягатися з особою своєї статі. Це доволі абсурдне упередження не витримує випробування самим фактом боротьби ЛГБТ-спільноти за свої права, адже право гомосексуалів на злягання в сучасній Україні ніщо не обмежує, позаяк «мужолозтво» декриміналізовано більш як двадцять років тому. Насправді боротьба якраз і точиться за право на оту «неіснуючу» любов: за шлюб як можливість ритуально засвідчити свою любов до партнера і відповідальність перед ним, за можливість спільно виховувати дітей, віддаючи їм свою любов, за можливість в повсякденному житті демонструвати любов до свого партнера без страху зазнати покарання у формі суспільної зневаги, звільнення з роботи чи навіть фізичного насильства. 

Чому суспільству так важко визнати, що гомосексуалів між собою також об’єднує любов? Звісно, на поверхні лежить думка про те, що це означає автоматично урівняти гомосексуальні та гетеросексуальні стосунки в площині «моральної чистоти» та прийнятності, зняти з гомосексуальності статус збоченої плотської насолоди.  Але насправді є ще одне пояснення, існування якого представникам ЛГБТ-спільноти, здається, не надто хочеться помічати: пересічний українець має уявлення про одностатевий секс (як про злочинну дію, яка ще донедавна каралася законом, прошу зауважити), зате не має зеленого поняття про гомосексуальну любов. У нього, швидше за все, немає жодного знайомого, про гомосексуальну орієнтацію якого він був би обізнаний. Він, швидше за все, ніколи не мав шансу більш-менш зблизька споглядати життя гомосексуальної пари. Недаремно ж люди, яких доля з такими парами звела, рідко виявляють гомофобні погляди. 

Декриміналізація гомосексуальності в Україні відбулася за інерцією, в процесі приведення законів радянського зразка до сякої-такої відповідності західним стандартам. Жоден суспільний процес цьому не просто не передував, а навіть не коментував цю законодавчу зміну постфактум. В суспільній свідомості секс між чоловіками так і залишився злочином: і це стосується, як на мене, і багатьох носіїв цієї сексуальної орієнтації також. На психологічному рівні український гей великою мірою залишився завсідником «плєшок», анонімним, безсловесним, приреченим на життя таємного агента – з дбайливо розробленою легендою, але, на жаль, без романтичного маскулінного флеру в якості бонусу. Він рідко розкриває свою орієнтацію комусь, окрім найближчого кола родичів та друзів (а часто не розкриває і їм), бо боїться наслідків, які така чесність може потягнути за собою. На жаль, це спричиняє порочне коло страху: гомосексуали не виходять «з комори», бо бояться реакції гетеросексуальної більшості, а гетеросексуальна більшість боїться гомосексуалів, бо насправді не знає, хто це такі. 

В суперечці з прихильниками антигомосексуальних поглядів часто чуєш, що гомосексуали пропагують свій «спосіб життя». На цих словах мені завжди стає цікаво, як насправді ці люди уявляють собі спосіб життя гомосексуала? Як безперервну чергу нічних клубів, перевдягань у жіночий одяг та невпорядкованого анонімного сексу? Носії цього стереотипу насправді не усвідомлюють, що гомосексуалів в Україні за різними підрахунками від півмільйону до більш ніж мільйону. Що вони зустрічаються з ними на вулиці щодня. Що дехто з їхніх колег, сусідів чи далеких знайомих і є цим загадковим геєм, про якого стільки шуму. Що спосіб життя українського гомосексуала здебільшого такий самий, як спосіб життя всякого пересічного українця: робота, часто не надто любима і не дуже-то високооплачувана, кредити, намагання в якомога більшій кількості місць одурити ненависну державну систему, а нерідко – ще й надбана в молодості, з надією на «зцілення», родина з дітьми, яку, як в старому жарті про валізу, важко нести і не можна викинути. 

Звісно, якби якимось дивом усі гомосексуали України здійснили камінг-аут, пересічний українець, швидше за все, зрозумів би, якими різними – і водночас схожими на нього самого – є насправді гомосексуали. Зрозумів би, що дехто з добре знайомих йому «нормальних мужиків» є отим самим геєм, причому без усяких належних йому за статутом боа і підборів. Зрозумів би, скількох насправді людей законопроект №10290 намагається перетворити на напівреальні тіні, кожен рух і слово яких може бути потрактовано як «пропаганда гомосексуалізму». Але це навряд чи станеться. Адже поки що, навіть під загрозою прийняття кричуще гомофобного закону, гей-спільнота не спромоглася ні на що, окрім кволого підпису відповідних петицій. З-поміж цього імовірного мільйона гомосексуалів поки не знаходиться бодай тисячі, яка вийшла б під стіни Ради, готова заявити про свою присутність, готова зневажити страх перед фізичним насильством заради власної гідності, готова пережити свій Стоунволл, після якого проведення прайду в Києві припинить бути щорічним фарсом і насмішкою. На жаль, гомофобія українського суспільства проростає не лише з його консервативної неготовності до ліберальних цінностей, не лише з анахронічної патріархальності в усіх сферах життя, але й з інтерналізованої гомофобії самих гомосексуалів. І цю проблему не допоможе їм подолати жоден просвітник і жоден ентузіаст з тих, хто «грає за іншу команду» (хоча гетеросексуалів, готових боротися за права геїв поруч з геями, серед українських інтелектуальних еліт насправді не бракує). З цією проблемою можуть впоратися тільки самі гомосексуали. І треба сказати, що їхня готовність поважати себе такими, якими вони є, суттєво змінила би український соціум на краще – для всіх нас.